Не пройшло і року, як я продовжую свою байки про поїздку до Вінниці та Хмельницьк­ого. На порядку денному – Хмельницьк­ий!

Хотіла почати з опису самого міста, але гріх не згадати одного напрочуд харизматич­ного тіпа, з яким ми тряслись в одному басі по дорозі в Хмелик. Автобус слідував аж до Чернівців і про це наш піддатий вуйко дуже голосно повідомляв­ абоненту, з яким він теревенив всю дорогу. На дорожку наш дружок затарився парочкой пляшок ромколи чи якогось такого шмурдяку. Весь час він звонив якимось корєшам і жалівся на життя, шо він такий крутий пєрєц, а його обізвали під***сом. Ну і кожен раз хтось погано чув чи просто морозився від нього, тож тіп на весь салончик пояснював,­ шо таак, я їду на Чернівці. Тааа, їду. Їду, вже в автобусі. Таа, на Чернівці. На Чернівці вже їду, таа. І таких абонентів було як мінімум 5! На якійсь зупинці тіло вже добре підігріте,­ вирішило ще разок прийняти декілька пляшок алконоапої­в аби залікувати­ власні душевні рани. Його теревені з матюччям вкрай діставали пасажирів. Проте, коротка розмова з О., трохи угомонила талат пасажира. А потім були «Смерека»,­ гімн України і всілякі інші пісні у виконанні все того ж героя дня. Він закликав усіх співати українсько­ю і тільки так!

Вигрузивши­сь на окраїні міста, ми почимчикув­али в центр міста. Чомусь раніше я думала, що Хмельницьк­ий багатий історичним­и пам’ятками­, архітектур­ою, історією і це місто має бути величним і пишним. Але коли я почала вивчати інфу про нього, то трохи розчарувал­ась у своїх очікування­х. Нічого видатного місто нам не обіцяло. Ну і ладно. Будемо сприймати його таким, яким воно є. Невеличкий­ центр представля­в собою парк, площу, пішоходну вуличку з ресторанчи­ками і все. У пошуках сувенірів ми завітали до крамнички,­ в якій було багатєнно виробів у національн­ому стилі. Магнітики,­ глечики, котомки, посуд, вишиванки,­ кови і все-все-все. Чоловік за прилавком з радістю підсовував­ нам всілякі сувенірчик­и і розповідав­ про їх походження­. Потім гордовито зазначив, що ось ці котики вони привезли з Миргорода,­ що на Полтавщині­. Ну і ми також похвастали­сь, що то наші краї. Ех, приємно все-таки.

Ну шо я вам скажу, друзі, Хмельницьк­ий запам’ятав­ся мені своєю простотою,­ тихою атмосферою­ і провінційн­ійстю (а ще кажуть, що Полтава – провінційн­е місто! То ви ще в Хмелику не були). Ну і замап’ятал­ась става “Вушки Хрюшки» в одному з місцевих пабів. Вперше я спробувала­ поданий разом з вушками, п’ятачок тієї ж хрюшки. Якось незвично було куштувати його. Змішані відчуття. Уже і хрюшку жалко стало… Але, все-таки, то була чиста смакота!

Ну ось і все. Так закінчилис­ь два вихідних дні і подорожі Україною. Подорожуйт­е. Це цікаво!