Виїзд в Олександрію вже за традицією припав на кінець літа, хоча як завжди хотілося поближче до моря. Маршрутка без проблем дісталася міста, проїжджаючи повз нові об’єкти автодоріг Полтавщини.
Перед стадіоном нас ласкаво зустрічали кізоньки, у яких ми попросили молочка, але хазяйка ділитися не захотіла. До гри було більше півтори години, тому ласкаво завітали до кафе «Вітерець», що завжди з радістю відчиняє свої ворота. Шашлика нам не дали, довелося вживати лише пінне, далі хотіли покружляти на атракціонах але тітонька швидко прискорилась та перед самим носом зачинила фіртку. Повернувшись до арени помітили галявину з воротами, де лежав самотній м’яч. Гріх було не зіграти в футбол і ми розділившись на вдягнених та роздутих розкатали товарняк, зігравши мирові 1-1.
На сектор нас запустили безкоштовно, перший тайм виявився провальним, наші швидко двічі пропустили та просто не знали, що їм робити на полі. Жодні заряди не підбурювали футболістів, тож другий тайм ми провели граючи в квача, забивши повний болт на команду, як і вона на своїх вболівальників. Це був бенефіс господарів, а дров у топку підкидувала кузьма, що активно шизіла весь матч. Тут тобі і «червона рута», і прославляння ювіляра Запорожана і гімн на 88й хвилині. Красота. Господарський сектор було ледь чути, відмітити варто хіба дим після першого голу. Після гри гравці з понурими головами підійшли до сектору, де відбулася чергова розмова, на яку образився Пердута, а Чиж винувато похиливши голову погодився з тим, що це не гра, а лайно.
Втім, вже у п’ятницю ми граємо вдома з Одесою. Разом до перемоги! Ну і Слава Україні!
